Листи читачів: Найдобріше Свято Мами… Враження від зустрічі з колегами

Похмурий, вітряний день видався 14 травня. Вранці пройшов невеличкий дощик. Свіжий вітерець доносить до мого віконечка пахощі цвітучої акації, шовковистих зелених духмяних трав і квітів.

Неділя. У цей день на Україні відзначається день Мами. День самої вірної, самої щедрої, самої дорогої, самої ніжної, самої улюбленої для кожного жінки — Мами. Моєї мами. Вашої мами…

Сиджу дома, на кухні, за столиком. Сиджу… Бо вже давно не виходила на свіже повітря… Чекаю своїх колег. Мій погляд у вікно…, і тут я побачила шикарну червону машину і трьох жінок, які вийшли із машини. І молоденьку, чарівну, дівчинку за кермом… Я продовжую сидіти, бо не впізнала своїх колег. «Будете багаті» — згодом подумала я. Це ж, мабуть, гості до сусідів…

Але яка радість! До мене! До мене! Мої дорогі колеги. Недавно були у мене Валентина Олексіївна, Тамара Григорівна. А з ними — ще й Інна Анатоліївна… Всі з моєї улюбленої школи.

Як завжди, дуже радію зустрічі, бо сама вже давно не виходжу з квартири. На очі набігає від радості сльоза, приховую, але колеги побачили, помітили. Я стримуюсь… Запрошую моїх дівчат ( я їх так іноді називаю) до своєї кухні. Затишно… Приємно. Мої гості, до мене  — з приємними новинами… Переді мною яскраве фото: величезні червоні раки на великому блюді, тримає їх ще одна наша колега Галина Романівна (при мені директор моєї школи). Її пригостила Тамара Григорівна, відвідавши зовсім недавно. А мені вже на думку спадає: «Як до мене Яків приходив…», починаю наспівувати, колеги підхопили… Гарна українська пісня з гумором!

Як до мене Яків приходив

Коробочку раків приносив

А я тії раки забрала,

А Якова з хати прогнала. (Два рази)

Іди, іди, Якове, з хати,

Нема тобі місця у хаті,

Бо на печі батько та мати,

А в запічку братові діти,нема тебе, Якове, де діти…

Не пішов же Яків додому, а поліз у хижку в солому,

А собаки гавкати стали, поки батько і мати не встали (2 р.)

Наробили галасу діти, що ніяк у хаті сидіти.

Я зібрала раки у миску, сама пішла спати у хижку (2 р.)

Коли туди й батько приходить, і у мисці раки знаходить.

Хто з тобою тут женихався, і хто приніс раки, — признайся ? (2 р. )

Поки мене батько питався, а мій Яків з хати прибрався,

Попід тин та через городи, наробивши батькові шкоди… (2 р.)

Не приходь ти, Якове, ніччю, бо буде сторожа під піччю…

Мене батько та мати все лають, що тебе ніяк не впіймають… (2 р. )

А дівчатка мої підспівують та на стіл все наставляють: і домашні плюшечки з горіхами принесли, і яблучка, і банани, і апельсини порізали, і печиво «Марія» розсипали із коробочки, і варення з медом поставили. А чайник вже закипає, кипить, і свистить: «До столу! До столу!».   Яка це радість для мене!!!

А я зі своєю радістю до вас: після того, як ви у мене були, я сповідалась і пристрастилась Таїн Господніх. Я довго готувалась, і все у мене вийшло, як планувала. Рано вранці приїхав настоятель храму  святого Іоанна Богослова о. Анастасій. Була і сповідь, було і причастя. Я так зраділа, наче поздоровіла. Поздоровіла духовно. Все в руках ГОСПОДА БОГА.

І тут Мене поздоровили мої дівчатка… Хвилююсь… Мені ж так хочеться у всіх їх про все, про все розпитати. Я дуже давно бачила Інну Анатоліївну і тому попросила, щоб вона трохи розповіла про себе.…Розповідає, слухаємо: «Маму свою, талановиту жінку, музичного працівника, керівника міського хору, поховала два роки тому (Царство їй небесне). Пригадуємо, як ми з Інною зустрілися в автобусі, це було давно, і ось тепер така радісна зустріч! Розповіла, де живуть її діти ( дуже скромно, як завжди у Інни Анатоліївни. Зате про любимого онучка яскраво, цікаво. Це дуже сердечне, дуже приємне для всіх. Починаємо фотосесію…

І вирішили познайомити Інну із нашими матеріалами  зустрічі: спогадами та  фотографіями. Мені запропонували зачитати статтю — спогади про зустріч, всі слухали дуже уважно, переживали, роздивлялися світлини… Все це було для Інночки нове.

Які яскраві рушники! – вигукнула Інночка. І знову роздивляємося мій рушник, який я вишивала у 18 років. Свою яскравість рушник зберіг до цього часу! Я показую його для Інни, знову роздивляємося, а пісня вже сама по собі спливає… пісня… Наспівую, так непогано … Співаємо «Пісню про рушник».

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, і зелені луги  й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива, материнська ласкава усмішка, і засмучені очі хороші твої.

І засмучені очі блакитні твої…

Як візьму той рушник, простелю наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і твоя материнська любов.

Співали всі і знову робили фотосесію… Згадували… Згадували…

– Моя матуся і матуся Валентини Олексіївни, слава Богу, живі.

А Тамара Григорівна згадала про свою прабабусю , маму своєї покійної мами… Їй про них нагадує постійно рушник, якому більше ста років. Великий: по краю вишита вся молитва Отця нашого небесного «ОТЧЕ НАШ». Його вишивала майстриня-прабабуся червоними і чорними нитками. Більше чорного, бо життя було дуже важке. Зате сама вчителька вишила (показує нам) українську сорочку-вишиванку, на якій горять китяги червоної калини. Ми схвалюємо її чудову роботу для своєї доньки, теж вчительки уже в третьому поколінні.

Згадала Тамара Григорівна і свою бабусю, Устю, велику трудівницю, яка в роки Великої Вітчизняної війни постійно получала «похоронки-трикутники» на своїх десятьох синів, а сама в цей час доглядала їх дітей. Зворушлива розповідь…

Згадали і свою колишнього директора школи, талановиту вчительку і матусю двох дочок. Напередодні Любов Федорівну все місто проводжало в останній путь…

Все цікаво було для мене, все близьке завдяки словам моїх дорогих колег.

В проміжках між вище описаним смакуємо чай, ласуємо булочками, яблуками, медом, розмовляємо про сім’ю. Про те, що я радію своїм дітям: синові Павлуші, в майбутньому механіку, та доньці Світланці, студентці музичного училища .

Далі у нас продовжується мажорний настрій. Ми слухаємо Валентину Олексіївну.

По-перше, привітаємо її з тим, що ім’я Валентини Олексіївни занесли у банк даних талановитих людей Дніпропетровщини.

А я Валю асоціюю з діамантом, який тисячами відтінків барвиться, який довго шліфувався у своїй мушлі, а тепер ми маємо талановитого майстра. Майстра, творчість якого надихає, радує, допомагає.

Слухаємо Валю, її вірші: «Рідненьким», «Моя Україна», «Друзям».

Наш стіл прикрашає розкішний букет жовтої хризантеми, милуємося ним і слухаємо Валентину Олексіївну:

             «Я люблю все жовте так давно»…

Я люблю все жовте так давно…

Виростила сонях у дворі

Веселіше буде дітворі,

Загляда, мов сонце, у вікно,

Я люблю все жовте так давно…

Жовтий колір літа і тепла,

Світла, сонця, миру і добра,

Жовтий – це неначе золотий,

Як пшеничний колос  налитий.

Ти рости, мій сонях, у дворі,

Веселіше буде дітворі

Заглядай щоранку у вікно,

Я люблю все жовте так давно…

Засвітило ясне сонечко у віконце, хмарки стали рідшими, веселіше стало у мене на душі, засяяли обличчя моїх перлиночок-гостей, моїх дорогих серцю людей, які завітали до мене…

Час спливає швидко. Дівчата вже збираються додому. Я трохи засмучуюсь, але…

З ними так радісно на душі, так спокійно…

Не можу відпустити  дівчат. Прошу ще раз уваги:

Дарую вам, мої дорогі, улюблену мою  українську пісню:

«СКРИПАЛЬ»

Сіла птаха білокрила на тополю

Сіло сонце понад вечір на поля,

Покохала, покохала я до болю молодого, скрипаля.

Покохала зачарована струною,

Заблукала та мелодія в гаю,

Гай зелений, журавлиною весною

Я понесла своє серце скрипалю.

Йшла до нього наче місячна царівна,

Йшла до нього, як до березня весна,

І не знала, що ця музика чарівна

Не для мене, а для іншої була.

Сіла птаха білокрила на тополю,

Сіло сонце понад вечір на поля,

Покохала, покохала я до болю

Молодого,  молодого скрипаля.

Заспівую, а мої колеги підхопили… І почули ми чудовий наш  ансамбль.

Так гарно, так щасливо було з вами…

– Як завжди, бажаю вам, мої дорогі колеги, здоров’я, бадьорості, позитиву. Ваша творчість хай стоголосо і тисячебарвно іскриться і радує рідних, друзів, знайомих і незнайомих.

Хай Бог береже Вас! До нових зустрічей!

Віра Жук, м. Покров, 2017 р.

– Написано все, тільки по божій милості, таким красивим, рівним почерком. Так грамотно, чітко. Дав Бог силочку її ручечкам…

СЛАВА БОГУ ЗА ВСЕ!

Прес-служба храму Іоанна Богослова
comments powered by HyperComments